Исторические аспекты проблемы жестокого обращения с детьми в семье в Великобритании

Михайличенко Юлия Владимировна

Луганский национальный университет имени Тараса Шевченко

Аннотация

В статье рассматриваются исторические аспекты проблемы жестокого обращения с детьми в семье в Великобритании. Анализируя многочисленные источники, в том числе аутентичные, автор исследует этот процесс в его исторической ретроспективе,  в разные периоды развития страны, а также выясняет, как эволюционный, а со временем и революционный путь становления полиэтнического государства сказывался на отношении ее общества к формам и методов семейного воспитания детей. В статье  выявлены  специфические черты британской модели семейного воспитания детей и причины, которые в течение многих столетий побуждали  большинство британских родителей отдавать предпочтение именно жестокого обращения с детьми в семье.

Мета  статті – виявити специфічні риси британської моделі сімейного виховання дітей та причини, які  протягом багатьох сторіч спонукали  більшість британських батьків віддавати перевагу саме жорстокому поводженню з дітьми в сім’ї.

Генезис британських поглядів на проблеми  сімейного  виховання, як і на саме дитинство,  має складну історію, основні етапи якої динамічно відображають ментальність кожної епохи. Від повної відсутності уявлень про дитинство як соціокультурний феномен (до часів Середньовіччя), через формування його соціальної (XVI – XVIII ст.), потім біосоціальної (кінець XIX – середина XX ст.) і до соціально-правової концепції  (від другої половини XX ст. – до сьогодні). 

У Британії раннього середньовіччя батьки мали повне право цілком вільно продавати і купувати дітей. Лише в сьомому столітті Теодор, архієпископ Кентерберійський  заборонив чоловікам продавати в рабство синів віком старше семи років. Середньовічний британський історик і письменник Геральд Камбрійський у манускрипті „Завоювання Ірландії” (Expugnatio Hibernica)  стверджував, що норманське завоювання Англії було своєрідною Божою карою за торгівлю дітьми: у дванадцятому столітті англійці часто продавали своїх дітей у рабство ірландцям [2, с. 87].

Жорстокість дорослих стосовно дітей відбита й у британському законодавстві тих часів. Так, закон 1572 р. визначав, що кинуті своїми батьками напризволяще жебраки віком старше 14 років, які не мають права збирати милостиню, при першому порушенні піддаються бичуванню і тавруванню, при другому – оголошуються державними злочинцями, при третьому їх страчують.

Перші письмові згадки про тілесні покарання в англійській школі, які стали своєрідним відлунням і ніби логічним продовженням практики жорстокого поводження з дітьми у сім’ї, датуються сьомим століттям нашої ери, коли в першій „Граматичній школі”, заснованій при Кентерберійському абатстві, чернець Едмир писав, що за п’ять днів до Різдва всіх  хлопчиків за традицією сікли зв’язаними у вузли батогами з бичачих шкір. Кожну ляпку, кожну помилку у вимові або неправильний результат в математиці, будь-яку іншу найменшу провину карали пороттям.

У середньовіччі англійські педагоги називали різки і ціпки  шкільними мечами, врученими Богом учителям, щоб вони карали зло. У Вестмінстерській школі видавався тематичний журнал „Флагеллант” (від лат. flagellans: той, хто бичує). В Ітоні з батьків учнів стягували по півгінеї на різки, незважаючи на те, піддавався їхній нащадок покаранню чи ні. Уникати різок в Ітоні вважалося дурним тоном. Ірландська громадська діячка й історик релігії Анні Безант у статті „Глухі кути цивілізації й ключі до них” (Civilisation’s deadlocks and the keys) писала, що знає багатьох впливових політичних діячів Великої Британії, які пишалися тим, що їх сікли в Ітоні й Харроу і що від того вони виграли у своєму житті.

Ставлення британців до тілесних покарань було і є доволі суперечливим. У користі покарань дітей в тюдорівській Англії (1485-1603) переконували навіть малюків, змушуючи їх щодня промовляти перед сном: „Якщо я буду обманювати, хулити Бога і красти, якщо буду я лаятися, дражнитися і знущатися,  або всім погрожувати, треба суворо мене покарати. Добра мати і наставниця, якщо порушу заборону, не давайте мені обід. Лозину візьміть тоді, різкою виправить мене”[Цит. за 1, с. 390].

 У школах тих часів  панували жорстокі покарання. Їх розглядали як потрібну, важливу,  природну і богоугодну справу.Науку пропонувалося буквально „утовкмачувати” дітям. На численні заклики деяких ієрархів церкви, зокрема Ансельма Кентерберійського хоч би трохи стримувати рівень покарань, батьки і педагоги жодним чином не реагували.

Історичний  аналіз проблеми жорстокого поводження з дітьми в сім’ї у Великій Британії вимагає й розгляду його юридично-правового аспекту, як свого роду легітимності підґрунтя, на якому батьки будували свої локальні, індивідуальні внутрісімейні моделі виховання.

У дослідженні Дороті Л. Халлер „Народжені поза шлюбом і дитяче фермерство у Вікторіанській Англії” (Bastardy and Baby Farming in Victorian England), зазначається, що в період правління королеви Вікторії (1837-1901 рр.) не існувало законів, які б закріплювали і гарантували права дітей, особливо незаконнонароджених. Натомість, уже в ті часи була ухвалена ціла низка законів проти негідного поводження з тваринами. Діти ж не мали жодних прав, у них взагалі  був відсутній правовий статус, вони перебували поза межею дії будь-яких законів та нормативно-правових актів, що дозволяло їх батькам, а також учителям у школах вільно вдаватися до будь-яких видів покарань, у тому числі із застосуванням відвертого фізичного насильства [3, с. 77].

На думку Поллока Ф. Майтленда, англійське право сформувалося на базі тевтонських звичаїв. Можливо, тому майже повне поглинання правового статусу дитини відповідним статусом його батьків тривалий час мало місце і в Британії. Деякі дослідження підтверджують, що два ‒ три сторіччя тому діти визнавалися частиною дорослого світу. Британський юрист, професор Вільям Блекстон, оцінюючи права дітей в Англії у ХVIII ст., порівнює їх юридично-соціальний статус із статусом „рухомого майна їхніх батьків” .

Британський соціолог Хілларі Родхем у дослідженні „Діти та закон” (Children Under the Law)  шляхом аналізу документів і першоджерел доводить, що реформа правового статусу дитини здійснювалася за такими напрямами: до правового статусу дитини поступово долучалося дедалі більше прав дорослих суб’єктів права, ряд потреб та інтересів дитини визнавалися юридичними правами і закріплювалися законодавчо. Під статусом дитини Хілларі Родхем розуміє права й обов’язки дитини, передбачені законом з урахуванням їх вікових особливостей. Виходячи з такого розуміння сенсу правового статусу, повноваження дитини збільшуються у процесі її дорослішання, і правовий статус відбиває цей процес [4, с. 65].

Позитивну динаміку в процесі гуманізації сімейного виховання дітей британці пов’язують з впливом прогресивної громадськості країни, яка наполегливо й послідовно відстоювала верховенство принципу домінанти  педагогічного ненасильства. Одним з тих, хто першим звернув увагу широкої британської громадськості на  проблеми жорстокого поводження з дітьми в сім’ї та їхнього важкого дорослішання, був видатний письменник і публіцист Даніель Дефо. Історія кинутих батьками напризволяще дітей, змушених боротися за своє право на життя, переконливо відбита автором на сторінках роману „Полковник Джек”. Багато романів Д. Дефо написано у формі мемуарів. Автор простежує життєвий шлях своїх персонажів з дитинства, показує їх у зіткненнях з жорстоким світом, розкриває вплив родинного середовища на їхні характери та долі й доходить висновку: винуватцем усіх їхніх поневірянь є байдужість суспільства. І саме до нього Д. Дефо звертався із закликом покласти край такому становищу.І передусім по відношенню до дітей, які були змушені працювати.

Чи не найбільш знедоленими з них у ХVIII столітті були маленькі сажотруси, яких називали „хлопчиками, що лазять” (climbing boys). Зазвичай батьки віддавали їх  в учні до хазяїв у віці семи – восьми років, за двадцять ‒ тридцять шилінгів продавали навіть чотирирічних. Потребувалися саме малята, бо лондонські димоходи були не тільки специфічно вузькими, але й вигнутими, через що щільно забивалися сажею [5, с. 18].

Офіційні дослідження, проведені членами парламентських комісій, розкрили картини найжорстокішої експлуатації дітей, яка відбувалася за вимушеною згодою їх батьків. Тисячі дітей, починаючи з п’ятирічного віку, працювали по шістнадцять годин на добу в задушливій фабричній атмосфері і на вугільних копальнях. Їх замикали в цехах на нічну зміну, де вони, траплялося, гинули під час пожежі. Деякі, яких взагалі не випускали з підземних виробок на поверхню, починали сліпнути. 

Надзвичайно високий рівень жорстокого ставлення дорослих до дітей спостерігався у країні ще й на початку XX століття. У 1943 році британський письменник і публіцист Джордж Оруелл в есе „Англійці” (The English People) з цього приводу зазначав: „тодішнє ставлення до дітей сьогодні видасться нам неймовірно байдужим. Не викликаючи тим особливого протесту суспільства, шестирічних дітей продавали на рудники і  фабрики; смерть же дитини – найстрашніше нещастя, яке тільки доступно уяві сучасної людини, – не вважалося нічим особливим”. У ті часи мали місце випадки, коли дітей з незаможних сімей вибірково відбирали в батьків і надавали їм статусу сиріт. Становище бідняків, за свідченням професора Дж. Ворда, було таке погане, що єдина робота, якою могли займатися деякі з батьків, це відводити своїх маленьких дітей на фабрику, аби ті  могли заробити на  хліб для сім’ї.

Жорстоке  ставлення до дітей з боку батьків протягом багатьох років було невід’ємною складовою британського менталітету. Права батьків, опікунів і вчителів щодо   фізичного   покарання дітей  були регламентовані   британськім  чинним законодавством.  І лише  у   2004 році палата лордів  прийняла поправку до  „Білля про дітей” (Children Act 2004), яка  забороняє під страхом кримінального покарання фізичне насильство над дітьми, в результаті якого у них  „​​залишаються   синці, подряпини або почервоніння шкіри”.  Тим не менш, повну заборону на будь-які види  фізичні покарань по відношенню до дітей парламентарії вирішили не вводити. Це пропозиція отримала в палаті лордів всього 75 голосів при необхідній більшості в 175.

Таким чином, з того часу у Великій Британії   для покарання дітей  не можна використовувати які-небудь знаряддя, включаючи ремінь. Однак давати  нащадкам легкі шльопанці або запотиличники, як  і раніше,  дозволяється і нині.  

Здійснений  аналіз відповідної наукової літератури дає можливість дійти висновку, що прихильне ставлення британців до принципів суворості й елементів аскетизму у вихованні дітей кардинально не міняється протягом сторіч. Мешканці острівної країни переконані, що нестримні прояви батьківської любові здатні завдавати лише шкоди дитячому характеру в стадії його формування. Тому класичні традиції сімейного виховання у Великій Британії і нині  цілком прагматично спрямовані на підготовку самостійної, стійкої, мужньої, готової до подолання будь-яких суворих життєвих випробувань особистості.

1. Мэш Э. Детская патопсихология. / Эрик Мэш, Дэвид Вольф. – 3-е междунар. изд. – СПб. : Прайм-Еврознак ; М. : Олма-Пресс, 2003. –  478 с.
2. Conway J. Davies. Giraldus Cambrensis. 1146–1946 / J. Conway Davies // Archaeologia Cambrensis, 1996. – Р. 85–108.
3. Pinchbeck I. Children in English Society / Pinchbeck Ivy and Hewitt Margaret.  –  Toronto : The University of Toronto Press, 2004.  – Vol. II. –475 р.
4. Rodham H. C.   Children Under the Law / Hilary C.  Rodham. – Harvard : Educationan Revien, 1973. – 298 р.
5. Strange K. The Climbing Boys: A Study of Sweeps. Apprentices 1773 – 1875 /  Strange K. – London : Alison & Busby, 1982. – 112 р.

Все статьи автора «juliaa»