Постановка проблеми. В науковому просторі українська національна ідея розглядається як складний соціокультурний процес, що служить згуртуванню нації для ефективної реалізації завдань щодо розбудови національно-культурної складової українського народу. На філософському рівні об’єктивність національної ідеї полягає в осмисленні дійсного стану розвитку аксіологічної складової ідеї в українському суспільстві з урахуванням світових тенденцій. Саме тому рецепція цієї проблеми на прикладі українського греко-католицизму дозволила поглянути на українську ідею через призму  філософсько-релігійної рефлексії економічних, політичних, правових форм буття нації з точки зору засадничих християнських суспільних принципів.

У зв’язку з цим актуальною є потреба в аналізі філософсько-релігійного буття українців як унікального феномена їх духовного життя та важливого чинника національного розвитку України. З огляду на це, визначення філософсько-релігієзнавчного змісту національної ідеї в українському греко-католицизмі надає ідейної цілісності теоретичній та практичній сфері діяльності Української греко-католицької церкви (УГКЦ) протягом ХІХ-ХХ століть.

Метою представленої статті є розгляд філософсько-релігієзнавчого домінант національної ідеї в українського греко-католицизму.

Виклад основного матеріалу. Сучасні дослідники розглядають національну ідею з філософського, релігієзнавчого,  історичного, політологічного, культурологічного та інших підходів. Українська національна ідея як і будь-яка ідея невичерпна у своїх інтерпретаціях. Перспективність її визначається, втім, не масивом інтерпретацій, а тим,  що вони вибудовують складаються у певну єдину стратегію, доповнюючи одна іншу. Цим й зумовлюються діапазони різнотлумачень, інколи навіть суперечливих, зазначеного феномену. Національна ідея виникає тоді, коли нація як її суб’єкт у своєму духовному та культурному розвитку досягає високого рівня усвідомленої унікальності серед інших народів світу та націй.

Український дослідник О. Шморгун, стверджує, що основою консолідації українського народу на національному ґрунті, формування його етнічного, релігійного та економічного патріотизму є, насамперед, “міжособистісний, духовно-психологічний зв’язок на засадах спільних культурно-гуманістичних цінностей, що мають одночасно національне і загальнолюдське значення” [17, с. 17], тоді йдеться про вартості, основою яких є християнські ідеали, що інтегрують окремих особистостей в одну органічну спільноту і орієнтують на співробітництво з іншими народами на міжнародному рівні. У визначенні християнських пріоритетів українська ідея близька до російської ідеї, а у ХХ ст. вона запозичує в неї ідею державності як ідеалу і мети українського національно-визвольного руху ХХ ст. В. Сабадуха констатує, що новітня українська ідея має створити загальний духовний простір і стати умовою розв’язання політичних, релігійних, мовних протиріч, об’єднати всі класи і верстви та етноси, що мешкають на теренах України [10, с. 9].

Українська національна ідея має глибокі етико-гуманістичний зміст, обґрунтовує та висловлює прагнення утвердити в суспільному житті етичний ідеал – національний і суспільний лад, який би ґрунтувався на засадах християнського спасіння, мудрості та свободи, добра і правди, любові й справедливості.

Синтез національного та релігійного в українському суспільно-політичному житті першої половини ХІХ ст. найяскравіше виявився у підавстрійській Україні завдяки старанням духовної еліти УГКЦ, що стала носієм ідеї національного відродження, що за умов лояльного ставлення влади до церкви дало можливість цій ідеї розвиватися. Як зазначає, В. Іванишин, саме греко-католицьке духовенство реалізувало власний потенціал щодо очолення національного руху, зробивши український греко-католицизм не лише фактором національного відродження, а й національного державотворення [4, с. 22]. З позицією В. Іванишина солідаризується сучасний історик В. Войналович, котрий підкреслює, що на зламі століть УГКЦ «залишалась носієм національної ідеї, одним з вирішальних чинників формування самосвідомості населення західноукраїнських земель, його духовної та етнічної консолідації» [1, с. 209].

В українському контексті вагомим для осмислення процесу становлення, формування й утвердження національної ідеї є погляди представників українського греко-католицизму кінця XIX – XX ст. які ми розглядаємо в якості етногенеруючого чинника. У творах ієрархів УГКЦ національна ідея виступає ідеєю інтеграції національних та загальнолюдських, християнських цінностей через самореалізацію релігійного, політичного, духовного потенціалу нації. У такому тлумаченні національна ідея узгоджується з новітніми філософськими та етнополітичними теоріями, що втілює основний соціально-релігійний механізм її об’єктивізації.

Ієрархи УГКЦ (митрополит А. Шептицький, єпископ Г.Хомишин,  верховний архієпископ Й.Сліпий) інтерпретували національну ідею шляхом створення її специфічного філософського модусу, що на наш погляд характеризується синтезом етнонаціональних та етико-аксіологічних складових, які творять систему  національно-релігійних цінностей та ідеалів. Філософський вимір національної ідеї має онтологічне й гносеологічне підґрунтя та зумовлює буття народу, його життєдіяльність шляхом впровадження у практику християнських домінант гармонізації суспільства, зокрема, відповідальності за суспільство та державу.

Шукаючи осереддя філософсько-аксіологічного виміру національної ідеї, митрополит А. Шептицький (1900-1944 рр.) неодноразово звертається у своїх пастирських посланнях до поваги людського життя як морального обов’язку християн в сфері людських відносин. Почуття власної гідності розуміється А. Шептицьким в якості основи для побудови взаємин з іншими. Повага гідності передбачає визнання іншості як самодостатньої цінності, гідність людського життя, як важлива моральна вимога, вибудовується за аналогією з заповіддю любові, що є фундаментальним принципом католицької антропології. Для митрополита безсумнівно, що людина – це істота розумна, яка покликана діяти згідно із природним законом. Він вважав неможливим відмовитися від визначення людини як розумної істоти: «як одиниця, так і кожна суспільність спосібна до поступу і мусить поступати, якщо хоче розвинути всі свої сили і дійти до повного ладу й гармонії» [14, с. 5]. Дане розуміння дозволяє людині поводитися гідно за будь-яких життєвих випробувань, в межах розуміння цінності власного життя. Слушним в цьому аспекті є думка митрополита Л. Гузара: «Ми мусимо сприйняти найвищого і найнижчого, дбати один про одного. Треба дивитись на кожного як дитину Божу. Мусимо сприймати кожного, поважати  і тішитися ним, обмінюватися культурними надбаннями» [2, с. 174].

Практично всі заклики А. Шептицького переплітаються з християнським поняттям солідарності. У посланні «До української інтелігенції» він осмислює процес поєднання солідарності з моральними прин­ципами, оскільки усвідомлював, що саме засади хрис­тиянського соціального вчення є базовою основою для прогресу людської солідарності і єдності. Зокрема, у посланні зазначається, що «добро нашого народу, каже мені шукати порозуміння з людьми, що в цьому народі який не будь мають провід. Найліпша воля і найбільша посвята в суспільній праці принесе мало овочів, може бути зовсім без користи» [15, с. 270]. Митрополит висновував, що задля нормального розвитку народу та  спільноти, необхідно дбати про солідарність поміж самими собою. Такий солідарний підхід до вирішення суспільних проблем був основою творення незалежного українського суспільства.

Аналізуючи думки А. Шептицького, слід сказати, що держава, збудована на християнських принципах, повинна характеризуватися чотирма рисами: загальним сприйняттям принципів Євангелія; вірністю християнському життю та чеснотам серед більшості громадян; соціальним життям та молитвою, що заслуговують на Боже благосло­вення; свободою Церкви, яка може виконувати свою Богом дану місію (проповідувати Євангеліє, освячувати свій народ та молитись за нього) [6, с. 239]. А. Шептицький надавав перевагу демократичним формам держави та методам політичної боротьби: «демократичний рух, що в цілій Європі під стяг оборони убогих і скривджених покликує всіх благородних, не єсть для церкви чужим … бо і дух Євангеліє єсть духом щиро і широко демократичним» [15, с. 513]. Саме в даній формі він вбачав я розширення прав та свобод громадянина, серед яких слід виокремити право на гідні умови та гідну оплату праці, шляхом заснування професійних спілок; право на вільний релігійний вибір; право участі у політичному житті.

Важливим у контексті морально-етичного формування особистості є створення національного ідеалу в суспільстві. Як відомо, смисл національного ідеалу повинен розглядатися в контексті свідомості окремої людини.

Національний ідеал в українському народі набуває особливих характерних рис, як виявлення всезагального змісту універсуму. У праці владики Г.Хомишина «Українська проблема» (1932 р.) одним із провідних напрямів думки є аналіз ступеня активності різних соціальних верств суспільства та їхнього впливу на економічне, політичне, ідеологічне та громадське життя. У процесі аналізу можемо виокремити такі засадничі принципи суспільно-політичної позиції Г. Хомишина: у майбутньому українському державотворенні виняткова роль належить Галичині й УГКЦ; світоглядною парадигмою державотворення має стати адекватний український консерватизм, що базується католицькій ідеологічній основі; органічне поєднання в українському русі національних та європейських традицій. Церковний діяч намагається сформулювати методологічну умову для подолання «руйнівного націоналізму», тобто вважає, що слід відшукати чи сформувати таку соціально-ідеологічну платформу і національну ідею, яка б змогла виступати  моральним імперативом нації.

В контексті проблеми суспільної гармонії суспільства владики Г. Хомишин грунтуючись на християнських засадах залишив принципові зауваження щодо розуміння національної ідеї в контексті діяльності української громадськості, зокрема “згубні політичні вбивства і саботажі”, що в свою чергу “не облагородить українського народу, але, навпаки, його деморалізує і деградує” [13, с. 96]. Державотворчі ідеї Г. Хомишина грунтуються на аналізі політичного становища українського народу в Польській державі. Він виступав за формування й побудову держави, яка була б справедливою, з метою, щоб український народ у тій державі, як справедливій, міг культурно розвиватися, міцніти і підготувати себе в таких сприятливих обставинах політичної кон’юнктури, в  даній історичній хвилі, до здобуття також своєї державної суверенності [13]. Однією з складових функціональності національної ідеї є  забезпечення залученості всіх соціальних верств до активного життя, зокрема, формування сучасної української ідентичності. У цьому контексті національна ідея – це, насамперед, усвідомлення кожним громадянином України своєї належності до української спільноти.

Структурування та трансформація суспільних відносин в українському суспільстві можуть відбутися саме за умов консолідації народу. Досліджуючи філософсько-соціальний аспект гармонізації суспільства владика Г. Хомишин стверджував, що «нам треба між собою консолідуватися, провадити позитивну роботу на всіх ділянках нашого народного життя, щоб в той спосіб виробити в нас силу, щоб набути певні і корисні цінності й стандарти, … щоб стати чинником, з яким кожен мусить рахуватися» [13, с. 38]. Виходячи із таких міркувань, варто підкреслити, що Г. Хомишин визнає позитивні ціннісні трансформації українського суспільства, що виявляють такі морально-етичні почуття як: обов’язок, справедливість, довіру, повагу, чесність, гідність. Отже, сутність морального вдосконалення людини знаходить відбиток у її пристосуванні до різних умов діяльності з метою отримання певної користі.

Верховний архієпископ УГКЦ Йосиф Сліпий (1944-1984 рр.) розглядає національну ідею якості в смислоутворюючого фактора народу, духовним каталізатором національного відродження. Й. Сліпий наголошує, що національна ідея повинена грунтуватись на недоліках і помилках минулих поколінь, а саме «з гіркого досвід нашої, колись квітучої церкви треба вчитись, щоб не повторяти помилок, що їх робили наші попередники» [12, с. 32]. Владика наголошував, що кожне покоління повинно користуватися досвідом предків, але й воно має своєю працею внести нові ціннісні і прокладати дальший шлях житті [9, с. 45]. В сучасному прочитанні поглядів Й. Сліпого висвітлюється ціннісна парадигма осмислення людини, побудована на християнських засадах, де вагому роль відіграють повага гідності людини та новозавітні заповіді, що є основним орієнтиром людського буття.

У процесі з’ясування національної ідеї українського суспільства Й. Сліпий не виокремлює етап пошуку інтелектуального ідеалу українського суспільства. Особистим феноменом у Й. Сліпого вирізняється наукова діяльність, яка постає водночас ідеалом і засобом формування української еліти і наукової думки. Потребу згуртувати українських науковців та богословів у наукове товариство Й. Сліпий висвітлює наступним чином “Якщо ми не створимо нашого власного наукового осередку, то ми ніколи не досягнемо певного становища у нашій власній філософській і богословській науці” [7, с. 168]. Товариство могло б зібрати “розбиті сили і розпочати серед дуже недогідних умовин бодай скромну працю та загалом промостити дорогу відновленню нашого життя, громадського і наукового” [7, с. 169]. Проте певні кола української інтелігенції вважали, що нове товариство розпорошить убогі кошти українського суспільства, які надходили для Національного Музею та Наукового Товариства імені Т.Шевченка. У відповідь на ці закиди Й. Сліпий зауважив, що ті товариства не мають тієї наукової мети, яку матиме Богословське Наукове Товариство [7, с. 158]. Й.Сліпий зазначає, що «держава для народу – це те саме, що власна хата для родини. То духовна будова, в якій народ виховується, живе своїм вільним життям, виконує гідно і вільно свої обов’язки щодо Бога і Ближнього, і дає в мирі справедливо свою частку матеріального і духовного надбання  для співжиття всіх народів світу. Держава то мрія і право кожного народу і походить із природного права людини» [11, с. 22].

В рефлексіях ієрархів українського греко-католицизму на зламі ХІХ-ХХ століть національна ідея постає соборною ідеєю, тобто однаково спроможною для сприйняття різними суспільно-політичними силами. Хоча суспільство і розвивається на засадах ідеологічного плюралізму, але різноманітні підходи до ролі національного у суспільному житті повинні сприйматися як рівні засобів реалізації ідеї. Це в свою чергу дозволяє наповнити українську національну ідею принципами плюралізму й толерантності, що вписується в традиційну для греко-католицизму формулу єдності у багатоманітності.

В сучасній добі є доступним і важливим вичленення серед масиву культурно-цивілізаційних орієнтацій ціннісно-моральних компонентів національної ідеї у представленні УГКЦ. Тому, для гармонізації сучасного українського суспільства є актуальним звернення єпископів УГКЦ, корті наголошують на нових завданнях, що «стоять перед народом і церквою, новим способом думання у цьому процесі дозрівання до нового життя, бо тут ідеться не про відродження, а про народження до самостійного життя» [ 3, с. 131].

Усвідомлення українським католицизмом принципу духовно-моральної природи людини є тісно поєднане з її моральною відповідальністю, справедливістю, милосердям, любов’ю до ближнього. Оскільки основу життя суспільства складає духовна діяльність, котру можна розглядати як діяльність свідомості, в процесі якої виникають певні думки і почуття, образи і уявлення про природні і соціальні явища. Результатом такої діяльності виступають певні погляди людей на світ, наукові ідеї і теорії, моральні, естетичні і релігійні погляди.

Сьогоднішній глава УГКЦ – Верховний архиєпископ Святослав Шевчук зазначає, що «сучасна людина не може віднайти орієнтирів в особистому й суспільному житті. Нерідко вона намагається приховати внутрішню порожнечу за маскою зовнішньої безтурботності, розваг чи споживацтва. Однак залишившись віч-на-віч зі своїм сумлінням почувається позбавленою власної гідності…» [8]. Ці думки підтверджують основну ідею християнської антропології українського греко-католицизму: людина покликана творити саму себе як особистість, що уможливлюється завдяки наявності у неї свободи.

Філософсько-релігійний вимір національної ідеї в українському греко-католицизмі формується на базі онтології та містить цілісний контекст євангельської віри. Глибокий зв’язок проблем віри і моралі сприяє витворенню із народу цілісного організму, тобто єдиної спільноти, котра не може сприйматися фрагментарно. Засадниче твердження християнської суспільної моралі ґрунтується на тому що в її основі закладена духовна цінність, що є етичним твердженням, в якому виражається християнська позиція.

Однією з фундаментальних засад сучасного католицького вчення, якою керується УГКЦ, є його антропоцентризм: світ і суспільство знаходять своє вираження в людині, в її суспільному центризмі, універсалітеті та дотриманні її гідності. Людська особа, розвиток та реалізація її гідності є основою, суб’єктом і метою суспільної діяльності, зокрема побудови громадянського суспільства. Це зумовлено потребами людської природи (особистості) і водночас вимогами самого сенсу й цілей суспільства та його правового і культурного порядку. При цьому правовий лад громадянського суспільства, як наголошується в «Компендіумі соціальної доктрини Церкви», завжди повинен перебувати під опікою і контролем сумління людини, яке є запорукою того, що в такому суспільстві ніколи не дійде до зловживання державною владою і до поневолення вільної думки громадян, бо такий авторитет совісті в суспільстві є свідченням пошанування природного права [5, с. 186]. Перехід від колективної до індивідуальної моральної відповідальності є запорукою суспільної свободи в її греко-католицькому розумінні.

Для розробки і реалізації національної ідеї важливою є участь світської влади, котра забезпечує монолітність суспільства шляхом адаптації інтересів громадян до створення загальнонаціонального ідеалу, який є наріжним  каменем громадянсього консенсусу. Тому, держава у виступає як саме державницький компонент національної ідеї на думку ієрархів УГКЦ складає процес формування української нації. В умовах великої конкуренції політичного й інформаційного тиску інтелектуальна самостійність України є однією з найважливіших складових української національної ідеї, яка у стані об’єднати націю, спираючись на синтез християнської традиції, здобутків національної освіти, науки і культури, а також патріотизм і високу активність громадян в освоєнні і творенні нових знань та компетентностей.

Висновки. У творах представників українського греко-католицизму ХХ ст. прослідковується характерна особливість християнського гуманізмуякпідгрунтя національної ідеї – єдність ідей христоцентризму та людинолюбства, а саме звернення до основних категорій цієї концепції (боголюдяності, відкуплення, спасіння, любові). Міжетнічний та релігійний інтеракціонізм, на наш погляд і як свідчить досвід УГКЦ, є націєформуючим чинником, який  визначає взаємний вплив суб’єктів етнополітичної сфери один на одного, що характеризується подоланням етнофорами меж власного етнічного середовища, саме  це здатне вплинути на завершення еклезіального становлення УГКЦ як загальнонаціональної церкви всього українського народу. Філософські погляди провідників українського греко-католицизму ХХ ст. дозволяють зробити висновок, що християнські, аксіологічні домінанти української національної ідеї органічно синтезували в собі, її історичну, державну та правову складові. Національна самосвідомість, духовно-інтелектуальний, культурно-освітній стан нації, моральне здоров’я кожного з її членів складають зміст національної ідеї та єднають її з релігійною ідеєю. Рефлексії ієрархів українського греко-католицизму претендують на роль цілісної концепції, яка включає в себе плекання національного ідеалу, шляхом досягнення громадсько-політичного паритету в державі.

Література.

1. Войналович В. Наступ на етноконфесійні осередки як один із засобів здійснення національної політики в Україні (друга половина 40-х-50-ті роки ХХ ст.) / В.Войналович // З архіву ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 1997. – № ½ – С. 207-226.
2. Доповідь єпископа-помічника глави УГКЦ владики Л. Гузара на  першому всеукраїнському християнському конгресі «Примирення – дар божий, джерело нового життя» / Л. Гузар // Соціяльно-зорієнтовані документи Української Греко-Католицької Церкви (1989-2008). Джерела християнського суспільного вчення та служіння. / заг. ред. Л. Коваленко. – Львів: вид-во УКУ, 2008. – С. 172-174
3. Звернення єпископів української греко-католицької церкви з нагоди передвиборчої кампанії // Соціально-зорієнтовані документи Української греко-католицької церкви (1989-2008). – Львів: вид-во УКУ, 2008. – с. 131.
4. Іванишин В. Українська Церква і процес національного відродження / В. Іванишин. – Дрогобич, 1990. – 42 с.
5. Компендіум соціальної доктрини Церкви. – К. : Кайрос, 2008. – 549 с.
6. Кравчук А. Соціальне вчення та діяльність митрополита Андрея Шептицького під час Німецької окупації /А. Кравчук // Митрополит Андрей Шептицький. Документи і матеріали. 1941-1944. – Київ 2003. – С. 224-261.
7. Пелікан Я. Ісповідник віри між Сходом і Заходом. Портрет українського кардинала Йосифа Сліпого / Я. Пелікан. – Київ, 1994.  – 305 с.
8. Послання Блаженнішого Святослава (Шевчука), верховного архієпископа Києво-Галицького до молоді [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті : http://old.ugcc.org.ua/ukr/сайт УГКЦ. – Назва з екрана.
9. Рудницька М. Невидимі стигмати / Мілена Рудницька. – Рим-мюнхен-Філядельфія, 1971 . – 538 с.
10.  Сабадуха В. Українська національна ідея та концепція особистісного буття / В. Сабадуха. – Івано-Франківськ: Фоліант, 2011. – 176 с.
11. Сліпий Й. Послання з нагоди відновлення Української держави в червні 1941 р.(1981 р.) /Й. Сліпий // Твори Кир Йосифа верховного архієпископа і кардинала. – Т. ХІV. –Рим, 19    . – С. 22-25.
12.  Сліпий Й. Промова до отців Василіан (1963 р.) / Й. Сліпий // Твори Кир Йосифа верховного архієпископа і кардинала. – Т. ІХ. – Рим, 1980. – С. 31-39.
13. Хомишин Г. Єпископ Станіславівський. Українська проблема / Г. Хомишин. – Івано-Франківськ : Нова зоря, 2011. – 112 с.
14. Шептицький А. Пастирське послання до вірних Станіславської єпархії «Перше слово Пастиря» (1899 р.) / А. Шептицький // Шептицький А. Пастирські послання 1899-1914 рр. : в 3 т. – Львів : Артоз, 2007. – Т. 1. – С. 5-6.
15. Шептицький А. Пастирське послання до духовенства: О кестії соціальній (1902-1904 рр.) / А. Шептицький // Шептицький А. Пастирські послання 1899-1914 рр. : в 3 т. – Львів : Артоз, 2007. – Т. 1. – С. 513-550.
16. Шептицький А. Пастирське послання до духовенства та народу „Ідеалом нашого національного життя” (1941 р.) / А. Шептицький // Шептицький А. Пастирські послання 1939-1944 рр. : в 3 т. – Львів : Артоз, 2007. – Т. 3. – С. 131-159.
17. Шморгун О. Основний зміст поняття “українська національна ідея” / О. Шморгун // Розбудова держави [Текст]. — 1997. — № 6. — C. 17.

Все статьи автора «natali»